Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

Я плентався позаду Чарлі, намагаючись хоч якось підбадьорити його та Маріцу, яка мені, попри все, чимось подобалась.

Вони зупинилися біля дверей, Ширу заходився відчиняти замок на одній з них. Поліцеіянти ввійшли спершу до кімнати Чарлі. Один зразу ж кинувся до урни зі сміттям, інший став ритися в речах.

– Чия це кімната? – спитав поліціянт, знайшовши якийсь слоїчок із ліками.

– Моя, – озвався Чарлі.

– У вас є рецепт на ці ліки? – спитав поліціянт, нюхаючи слоїчок.

– Там не потрібно рецепту, – мугикнув Чарлі. – Це від діареї.

Поліцейські, не знайшовши нічого підозрілого, попросили Ширу відчинити двері до кімнати номер 26-ї.

Там, за наступними дверима, на ліжках, лежали Зав’є та Бобо.

У кімнаті висів кислий запах блювотини.

Один з офіцерів, нижчий і зліший, поморщившись, гаркнув щось, і Ширу відчинив вікно, закрите ґратами від мавп. У кімнату ввірвалося гарче вогке повітря Варанасі.

Поки один із поліціянтів оглядав тіла чоловіків, інший обшукував смітник і попільничку. Мішок зі шприцами та залишками наркотиків, у який згребла всі підозрілі речі Маріца, лежав тут же, біля столика, поруч зі сміттєвим відром.

Поліціянт почав розв’язувати мішок, і Маріца, затуливши очі рукою, відвернулася до стіни.

Ширу, блідий, аж сірий, навіть у своїй засмаглості, стояв, переминаючись із ноги на ногу, спостерігаючи за тим, як поліціянт висипає на підлогу вміст пакета – шприци, папірці з рештками героїну, недопалки сигарет із гашишем.

– Скільки у тебе є грошей? – спитав Чарлі у Маріци.

Та тільки відмахнулася від нього. По її щоках текли сльози, і вона кусала губи, щоб не розридатися.

– Скажи, скільки в тебе є грошей, – повторив своє запитання Чарлі.

– Я майже все віддала цьому козлу зі смашану, – схлипнула Маріца. – Ми зараз по нулях. У Зав’є тут заблоковано картку, ми вже пробували зв’язуватися з нашим банком, але…

Маріца знову схлипнула.

– У мене є трохи, – сказав Чарлі.

Поліціянти покрадьки переглядалися між собою, продовжуючи обшук.

– Ваш друг у комі, – сказав старший поліцейський англійською. – Якщо його не відвезти до клініки, він може померти.

Маріца кивнула, давлячись сльозами.

– Ви знаєте, що вживання наркотиків в Індії карається законом?

– Ми не хотіли, чесне слово… вони хотіли тільки спробувати.

Поліціянт, той, що з палицею, розлютився. Він вдарив себе палицею по нозі й крикнув:

– Ви, європейці, приїжджаєте в Індію і гадаєте, що тут вам все дозволено? Це вам не ваша Європа! Ви привозите сюди свої наркотики і гадаєте, що можете тут безкарно робити все, що вам заманеться? Ти підеш до в’язниці! – гаркнув він на Маріцу, і Маріца розревілася та, в сльозах, присіла на підлогу.

– Ми змушені арештувати ваших приятелів, – озвався другий поліціянт, більш спокійний. – Ми заберемо їх до клініки. Після чого вони змушені будуть піти до в’язниці, поки суд не визначить міри покарання.

– Він каже, – знов озвався запальний поліціянт, показуючи палкою на Ширу, – що з вами був ще один товариш. Де він?

Маріца знизала плечима.

– Котрий із них ваш друг? – спитав перший у Маріци.

Маріца показала на Зав’є.

– Це ваша кімната?

Маріца заперечно мотнула головою.

– Тут речі двох людей. Що ви зробили зі своїм товаришем? – повторив своє запитання капітан. – У вас бачили труп чоловіка від передозування наркотиками.

– Це неправда. Наш друг пішов гуляти, ми його відтоді не бачили…

– Офіцере, можна вам щось сказати? – озвався раптом Чарлі. – Я все розповім вам.

Офіцер із палицею в руці повернувся до Чарлі.

– Нехай він піде. – Чарлі вказав на Ширу.

Офіцер гарконув щось на гінді, і Ширу вийшов з кімнати. Поліціянт запитально подивився на Чарлі.

– У нас є дві тисячі, – сказав Чарлі, дивлячись індусові в уніформі в очі.

– Дві тисячі?! – вигукнув вусань. – Ваш штраф за вживання наркотиків буде десять тисяч! Десять тисяч рупій з кожного!

– Дві тисячі доларів, сер. Це добра ціна.

Офіцер демонстративно, наче він не чув, витяг з-під ліжка валізу когось із хлопців – Бобо чи Луї – і почав переглядати речі.

– П’ять тисяч, – сказав він, не дивлячись на них.

– Але у нас немає п’яти тисяч, в нас є дві.

– Тоді ви підете до в’язниці за вбивство. Гадаєте, ми не розуміємо, що тут сталося у вас?

– Дві тисячі – це все, що у мене є, – ще раз повторив Чарлі, ніби не чуючи страшного вироку.

Маріца раптом кинулася до старшого поліціянта і стала перед ним на коліна:

– Будь ласка, благаю! Благаю вас, відпустіть нас, ми нічого не робили! Наш друг просто пішов десь гуляти від самого ранку. Він повернеться. От, у мене ще єю – Маріца похапцем витягла з джинсів гаманець і стала діставати звідти всі папірці, які там були. – Прошу, ось тут є ще сорок п’ять євро. Євро – це більше, ніж долари! Це все. Все що у нас є… Будь ласка… – її щоками знову котилися великі, блискучі сльозини – такі сльози, які бувають тільки тоді, коли більше немає за що триматися, нема кого соромитися, коли залишається тільки молитись.

Офіцер натрапив на маленький шкіряний портфель у валізі когось із хлопців і висипав з нього все, що було, на простирадло – звідти полетіли ключі, пластикові картки, посипалися гроші.

Обличчя представника влади враз пожвавішало.

– Гм… Схоже, Господь ласкавий до вас. – усміхнувся він хижою посмішкою і став перелічувати купюри. – Європейські гроші! Тут майже три тисячі.

– Беріть їх! – сказала Маріца, все ще стоячи на колінах зі складеними руками.

Поліціянт, тепер усміхнений, глянув на свого колегу.

– Здається, це хороші люди, Бгадрі?

– Так точно, – посміхнувся його спокійніший колега.

– Але нам треба всю суму. І ці сорок п’ять, про які ти казала, також.

Чарлі пішов у свій номер по гроші. Капітан витягнув із кишені дешеві індійські сигарети, скручені з листа тютюну, закурив сам і дав сигарету своєму товаришу. Поки вони чекали на Чарлі, поліціянти переговорювалися між собою на гінді, і мова їх була розслабленою і спокійною. Маріца, не знаючи, чи вставати їй уже з колін, чи ні, присіла на п’яти, ще залишаючись біля ніг офіцера. Вона вся перемінилася на лиці з учорашнього вечора. Зараз вона була схожою на дитину, від якої відвернулася страшна небезпека і яка дивилася на поліціянта з обожненням, як на батька.

Прийшов Чарлі й дав гроші офіцерові.

Той перерахував їх і, згідно кивнувши, сховав їх за пазуху.

– Нам треба буде закласти вам кайданки. Ви мусите залишити